Ως νότιο φυλάκιο της περιοχής του Ντόνετσκ, αυτή η πόλη έγινε το σημείο τομής της κοζακικής ελευθερίας της παλάνκας του Καλμίους, του μοναδικού πολιτισμού των Ελλήνων εποίκων και των ισχυρών μεταλλουργικών έργων που διαμόρφωσαν την «ατσάλινη καρδιά» της χώρας. Στη δομή της περιφερειακής μνήμης, η Μαριούπολη δεν εμφανίζεται απλώς ως βιομηχανικό κέντρο, αλλά ως ένας περίπλοκος κοινωνικοπολιτισμικός οργανισμός, όπου συνυπάρχουν ο θαλασσινός ρομαντισμός, η υψηλή τέχνη του Αρχίπ Κουίντζι και η τραγική ανθεκτικότητα των υπερασπιστών της ουκρανικής κρατικής υπόστασης.

Справжня демографічна та культурна революція відбулася у 1778–1780 роках під час переселення християн (греків, вірмен, грузин) із Криму до Приазов'я. Під проводом митрополита Ігнатія вони заснували сучасний Маріуполь, принісши назву «місто Марії» та кримську топоніміку в навколишні села. Місто швидко перетворилося на великий центр торгівлі зерном, що призвело до відкриття консульств іноземних держав.

У 1930-ті роки на лівому березі Кальміусу з’явився металургійний комбінат «Азовсталь», який став символом індустріалізації. Під час Другої світової війни місто пережило німецьку окупацію та страшну трагедію знищення єврейської громади, чий духовний лідер митрополит Ігнатій покоївся в Харалампіївському соборі до його руйнування. Протягом 1948–1989 років місто носило ім’я радянського діяча Жданова, проте з розпадом СРСР та відновленням незалежності України повернуло свою історичну назву.

Іншим наріжним каменем культури міста є спадщина міського архітектора Віктора Нільсена. За його проєктом у 1910 році було зведено 33-метрову Водонапірну вежу, подібну до побудованої ним раніше у Рибінську в 1899 році. Вежа обслуговувала 21-кілометровий водогін і стала символом інженерного мистецтва.

Особливу мистецьку цінність становлять радянські мозаїки періоду «відлиги». Мозаїка «Боривітер» (1967 р.) була створена художницею-дисиденткою Аллою Горською у співавторстві з Віктором Зарецьким в інтер’єрі ресторану «Україна». Коли радянська влада наказала знищити твір, майстри заховали його за фальш-стіною, завдяки чому мозаїку знайшли під час ремонту у 2008 році.

Для маріупольців зв’язок із морем та працею є предметом особливої гордості. У 2016 році Сергій Родіонов разом із шрифтовиком Андрієм Шевченком розробив бренд міста «#ТутВарто». Логотип поєднує якір Юхима Харабета та потік сталі з металургійного ковша. У шрифтовому написанні букви «Р», «П», «Л» стилізовані під грецький стиль, нагадуючи про коріння громади.

Металургійний комбінат «Азовсталь»

Він був заснований 2 лютого 1930 року за рішенням про будівництво нового заводу в гирлі річки Кальміус. На спорудження гіганта з бюджету було виділено 292 мільйони грошових одиниць. Напередодні Другої світової війни підприємство ставило світові рекорди: у травні 1939 року доменна піч №3 видала 1614 тонн чавуну за добу, а 5 серпня того ж року запрацювала мартенівська піч №5 на 400 тонн — найбільша за потужністю в Європі. Восени 1941 року обладнання евакуювали на Урал, а у 1943 році заводи підірвали німецькі війська, що відступали.

До 2022 року «Азовсталь» займав площу в 11 квадратних кілометрів (що дорівнює 4,5 територіям Монако). Підземна частина заводу складалася з п’яти рівнів із тунелями загальною довжиною понад 20 кілометрів. Система з 36 бомбосховищ могла вмістити до 12 000 осіб. До початку повномасштабного вторгнення комбінат приносив до 10% ВВП України, мав потужність до 5 мільйонів тонн сталі на рік і виробляв унікальний військовий товстолистовий прокат товщиною від 6,5 мм до 200 мм.

Маріупольський металургійний комбінат

Він був третім за величиною металургійним комбінатом в Україні. Виробничі потужності підприємства включали унікальну аглофабрику з 12 агломашинами (потужність 12 мільйонів тонн агломерату), 4 доменні печі (4,3 мільйона тонн), 3 конвертери (3,7 мільйона тонн) та прокатні стани (Слябінг 1150, Листопрокатний стан 1700).

У листопаді 2019 року підприємство завершило масштабну реконструкцію листопрокатного стану «1700», інвестувавши 114 мільйонів доларів США, що дало змогу підняти потужність випуску гарячекатаного рулону до 2,5 мільйона тонн на рік. На комбінаті працювало понад 14 000 робітників.

Маріупольський морський торговельний порт

Найбільший порт на Азовському морі та один із трьох найпотужніших в Україні, його потенційний вантажообіг становив 15 мільйонів тонн на рік. До подій 2014 року порт стабільно наближався до цієї відмітки, перевантажуючи сировину та готову металургійну продукцію. Після початку війни на Донеччині показники тимчасово знизилися, проте до повномасштабного вторгнення порт упевнено вийшов на оборот близько 7 мільйонів тонн.

Головними країнами-отримувачами вантажів були Італія (2,237 млн тонн), Туречинна (1,422 млн тонн), Велика Британія (315 тис. тонн), Ліван (86 тис. тонн), Марокко (82 тис. тонн) та Франція (81 тис. тонн). В порту діяв сучасний зерновий термінал «УкрТрансАгро», який ще 23 лютого 2022 року працював на повну потужність, готуючись до відправки зерна нового сезону.

Особливе місце в історичному літописі міста посідала знахідка Маріупольського могильника неоліту, вік якого оцінювався орієнтовно у 6 тисяч років. Цю унікальну вирізку з могильника було виявлено влітку 1930 року під час підготовчих земельних робіт до будівництва металургійного гіганта «Азовсталь». Знахідка містила безцінний антропологічний матеріал, проте вона була повністю знищена у березні 2022 року внаслідок бомбардувань краєзнавчого музею.

Музей відкрився у 2010 році як перша черга великого мистецького проєкту міста. Він розмістився в унікальній історичній будівлі 1902 року, зведеній у стилі північного модерну, яка свого часу належала садибі Василя Гіацинтова. Експозиція музею, розгорнута в десяти залах площею 300 м², представляла дивовижний світ життя та творчості видатного пейзажиста Архипа Куїнджі. Тут зберігалися етюди «Осінь. Крим» та «Ельбрус», а також ескіз «Червоний захід сонця», передані свого часу з Ермітажу. Особливим сакральним експонатом була металева купіль з колишньої церкви Різдва Пресвятої Богородиці, в якій у 1841 році хрестили майбутнього художника.

Вишуканий триповерховий готель «Континенталь» був зведений у період 1887–1910 років у стилі еклектики. Першу чергу збудував італійський підприємець Томазо у 1898 році, а в 1910 році до будівлі прибудували триповерховий корпус із розкішною глядацькою залою, фоє та технічними приміщеннями. Готель вважався головним центром культурного життя маріупольської інтелігенції, де діяла перша міська електрифікована друкарня братів Голдрін. Після Другої світової війни будівля використовувалася як Палац культури заводу «Азовсталь», згодом — як МПК «Молодіжний». У 2019 році в будівлі відкрили Центр сучасного мистецтва «Hotel Continental». Під час облоги підвал споруди слугував укриттям для сотень цивільних мешканців, а 20 квітня 2022 року палац майже повністю згорів внаслідок артобстрілу окупаційними силами.

Ця унікальна неоготична архітектурна пам'ятка складалася з двох частин: класичного цегляного двоповерхового особняка розміром 8х8 метрів, побудованого в 1897 році купцем Шнейдеровичем, та прибудованого пізніше неоготичного флігеля-замку. Будівництво та перебудова величного будинку з триярусною гостроверхою вежею, стрільчастими вікнами та розкішним цегляним декором велися за ініціативи родини Гамперів. Тут жив і приймав пацієнтів у докторському флігелі видатний судово-медичний експерт та громадський діяч Сергій Фёдорович Гампер. Після революції будівлю перетворили на радянську комуналку. Садиба була сильно пошкоджена та частково зруйнована прямим влучанням авіабомби 12 квітня 2022 року.

16 березня 2022 року авіація окупаційних сил скинула дві 500-кілограмові бомби на будівлю Маріупольського драматичного театру, де укривалися до 1000 цивільних осіб. Попри написи «ДЕТИ» перед будівлею, театр було знищено. Кількість жертв цього воєнного злочину досі невідома і оцінюється від 300 до 600 осіб.