До Дня Незалежності України Архів повертається до історій Донеччини, що нагадують: українська ідентичність регіону не почалася у 1991 році й не зникла після 2014-го.
Незалежність України — це не лише дата проголошення державності. Це тривалий шлях людей, громад і міст, які зберігали свою культуру, мову, пам’ять та право називати цей край українським.
Донеччина була присутня в українських державотворчих процесах задовго до 1991 року — від козацької історії краю до подій Української революції та руху спротиву радянській системі.
За великими історичними подіями завжди стоять особисті історії: родини, фотографії, спогади, щоденне життя міст і рішення людей залишатися собою навіть під тиском.
Сьогодні боротьба за свободу України водночас є боротьбою за право Донеччини мати власну пам’ять, українське майбутнє та можливість повернутися додому.
Донеччина. Земля степу, солі, вугілля і сталі. Земля великих міст і малих сіл, грецького Приазов’я та українського Бахмута, шахтарських териконів і крейдяних схилів над Сіверським Дінцем. Земля, яку понад десятиліття намагається відірвати від України російська війна — і яка саме тому стала одним із найсильніших символів української Незалежності.
Історія Донеччини ніколи не була простою прямою лінією. Її неможливо вмістити у стереотип про «суто індустріальний Донбас» або описати лише через шахти й заводські труби. До індустріальної революції тут були степ, кочові шляхи, козацьке прикордоння, українські поселення, солеваріння, хліборобство й торговельні дороги. Інститут історії України наголошує, що у XVII–XVIII століттях у заселенні майбутнього Донбасу брали участь запорозькі, слобідські й донські козаки та українські селяни; Державний архів Донецької області своєю чергою простежує історію краю від давніх степових цивілізацій до промислового перевороту ХІХ століття.
Саме архів дозволяє побачити цю багатошаровість. У ньому промислова історія сусідить із метричними книгами, особисті листи — з адміністративними актами, заводські звіти — зі світлинами родин, документи окупаційних установ — зі свідченнями примусової праці. Частина фондів Державного архіву Донецької області, що охоплюють матеріали від кінця XVIII століття, фізично залишилася на окупованій території; війна обмежила доступ навіть до фундаментальних колекцій, зокрема документів Новоросійського товариства, пов’язаного з виникненням Юзівки.
Тому сторінка до Дня Незалежності має говорити не лише про те, що сталося з Донеччиною, а й про те, як Донеччина творила Україну — працею, протестом, культурою, голосуванням, громадянським вибором і, зрештою, обороною держави.
До великих заводів були Бахмут і Тор — майбутній Слов’янськ, де важливу роль відігравали соляні промисли. Індустріальний перелом настав у другій половині ХІХ століття, коли в регіон прийшли великі капітали, залізниці, шахти, металургія та машинобудування. Інститут історії України пов’язує формування промислового Донбасу цього періоду з масштабним видобутком вугілля та створенням металургійних підприємств; 1869 року Джон Юз заснував металургійне виробництво Новоросійського товариства, навколо якого виросла Юзівка — майбутній Донецьк. Наприкінці ХІХ століття промислові підприємства діяли також у Дружківці, Єнакієвому, Макіївці та інших центрах.
Один короткий рядок із довідки до архівного фонду № 6 звучить сьогодні майже як початок великої сімейної хроніки міста: «Товариство засновано 18 квітня 1869 р. англійцем Джоном Юзом. Правління перебувало у Лондоні». Сам фонд містить 309 справ за 1890–1920 роки: договори купівлі землі, листування підприємств, угоди із залізницею, звіти, матеріали про санітарні умови Юзівки, страйки робітників 1916 року і навіть копію заповіту Джона Юза. Через російську агресію, розпочату 2014 року, українські архівісти зазначають, що не мають можливості повноцінно досліджувати ці документи.
Революції й війни першої третини ХХ століття розірвали усталений порядок. У 1917–1921 роках Донеччина була частиною ширшої боротьби за владу та українську державність. Сам Державний архів області включає до своїх історичних проєктів матеріали про уродженців краю — борців за незалежність УНР, а його фонди зберігають документи місцевих органів влади революційної доби. Це важливий акцент: історія українського державотворення на Сході не почалася ані 1991-го, ані 2014 року.
За радянської влади Донеччина стала одним із головних індустріальних центрів УСРР і СРСР. Шахти, металургійні й машинобудівні підприємства швидко розросталися; разом із ними зростали міста, виникали нові робітничі поселення, посилювалася міграція. Індустріалізація створила величезний виробничий потенціал, але її історія невіддільна від насильницької колективізації, репресій і Голодомору.
У цифровій колекції Національного музею Голодомору-геноциду збереглися фотографії Марка Залізняка з Донеччини: розкуркулені родини, вилучення майна, здавання зерна, діти, які 1933 року збирають мерзлу картоплю на полі в селі Удачному. Такі кадри показують інший бік регіону, часто витіснений індустріальним образом: Донеччина була також землею українського села, яке пережило трагедію сталінської політики.
Друга світова війна принесла регіону окупацію, примусову працю, полон і масштабні руйнування. У фондах Державного архіву Донецької області зберігаються матеріали районних і сільських управ, бірж праці та окупаційних установ. Особливо промовисті журнали центрального табору військовополонених у тодішньому Сталіно за 1941–1943 роки: в них фіксували прізвища людей, дати народження, місця проживання, час і причини смерті. Окрема публікаційна програма архіву присвячена листам українських остарбайтерів та відбудові Донбасу після війни.
Повоєнна Донеччина знову стала простором інтенсивної промислової відбудови. Вугілля, металургія, важке машинобудування, хімія та енергетика формували економічну вагу регіону; Маріуполь був водночас великим металургійним і портовим центром. Але вже в пізньорадянський період накопичувалися технологічні, соціальні й екологічні проблеми вугільної промисловості. Інститут історії України описує останні десятиліття СРСР як час, коли за подальшим індустріальним розвитком уже проступав «прихований занепад» вугільної галузі.
Саме шахтарі стали однією з сил суспільної мобілізації наприкінці 1980-х. Масові страйки 1989 року були першим масштабним відкритим конфліктом гірників із радянською партійно-державною системою; у 1991 році до соціально-економічних вимог додавалися політичні — зокрема вимоги реального суверенітету України. Державний архів Донеччини зберігає фонд Донецького міського шахтарського страйкового комітету: політичні й економічні вимоги, протоколи зборів, дані про страйкуючі шахти та матеріали шахтарських з’їздів.
А 1 грудня 1991 року прозвучала відповідь, значення якої для історії Донеччини неможливо переоцінити. У бюлетені стояло запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» По Україні «так» відповіли 90,32% учасників референдуму. У Донецькій області — 83,90%. Це не пізніша інтерпретація і не символічне гасло — це результат демократичного волевиявлення. Донеччина входила в незалежність України власним голосом.
Індустріалізація зробила Донеччину надзвичайно урбанізованим і міграційно динамічним регіоном. У шахтарські та металургійні міста їхали люди з різних частин України та інших територій СРСР; водночас сільська Донеччина довго зберігала український демографічний і культурний фундамент. Ще в імперську добу промислові міста мали строкатий етнічний склад, тоді як сільське населення історичного Донбасу було переважно українським. Саме тому історію регіону варто показувати не як історію однієї «індустріальної ідентичності», а як постійну взаємодію українського села, робітничого міста, міграційних потоків і численних громад.
Особливо важлива для Донеччини спадщина надазовських греків, які формували культурний ландшафт Приазов’я від XVIII століття. Обласні установи культурної спадщини й нині популяризують їхні традиції: святкову василопіту, орнамент надазовських писанок «Іканича», мангуський солодкий хліб «бурма хатлама». Фестиваль грецької культури «Мега Йорти», започаткований ще наприкінці радянського періоду та надалі підтриманий Федерацією грецьких товариств України, став одним із символів живої культури Приазов’я.
Музейні збірки свідчать, наскільки далеко культурна історія Донеччини виходить за межі промисловості. У Маріупольському краєзнавчому музеї зберігалися археологічні пам’ятки Приазов’я, етнографія греків, документи і старі фотографії; Художній музей імені Архипа Куїнджі представляв спадщину митця, який народився в Маріуполі, та роботи інших художників. Бахмутський музей накопичував матеріали про солеваріння, промисловість, освіту й міське життя; Слов’янський — археологічні знахідки та мистецькі колекції; Дружківський — порцеляну місцевого заводу. У Великоанадольському музеї лісу зберігалися матеріали про унікальний досвід лісорозведення в степу.
Серед постатей, через яких варто персоніфікувати сторінку, — художник Архип Куїнджі; композитор Сергій Прокоф’єв, чиєму життю присвячений музей у Сонцівці; поет зі Слов’янська Михайло Петренко; дисидент і правозахисник Олекса Тихий, один із засновників Української Гельсінської групи, який принципово захищав право української мови на повноцінне життя на Донбасі; релігієзнавець Ігор Козловський, який після пережитого російського полону став одним із найвиразніших голосів свободи, гідності та міжрелігійного діалогу. Окремі онлайн-публікації про Петренка, Тихого і Козловського підтримує саме Державний архів Донецької області.
Таке поєднання — грецька писанка й шахтарська каска, українська пісня і заводський гудок, степова хата й індустріальний пейзаж, Куїнджі й Тихий — і становить справжню культурну біографію Донеччини.
У лютому 2014 року Росія розпочала агресію проти України. Навесні війна прийшла безпосередньо на Донеччину: 12 квітня озброєні сили, керовані Росією, захопили адміністративні будівлі у Слов’янську; далі російська операція охопила інші міста області. Українські сили влітку 2014 року повернули Слов’янськ, Краматорськ та низку інших населених пунктів, але значні території Донецької області залишилися під російською окупацією. Саме від 2014 року Український інститут національної пам’яті веде відлік сучасної російсько-української війни.
Іловайськ став місцем однієї з найтрагічніших битв 2014 року. Донецький аеропорт — символом незламності українських «кіборгів». Маріуполь — містом, яке пережило бойові дії 2014-го, розвивалося як український культурний і громадянський центр, а 2022 року опинилося в епіцентрі повномасштабної російської навали. Бахмут, Авдіївка, Мар’їнка, Часів Яр, Торецьк, Костянтинівка, Покровськ та десятки інших громад стали не абстрактними точками військових зведень, а просторами людських життів, втрат і спротиву. Історія Незалежності тут пишеться не чорнилом — вона часто пишеться під обстрілами.
16 березня 2022 року було зруйновано Маріупольський драматичний театр — будівлю, яка до вторгнення була однією з культурних візитівок міста. Пара «театр у травні 2021 року» та «театр після удару 16 березня 2022 року» дає надзвичайно сильний, але етично складний візуальний образ: що означає війна проти українського міста, його культури та пам’яті. Для обох станів споруди існують фотографії з відкритими Creative Commons ліцензіями, тому їх можна юридично коректно використати з відповідною атрибуцією.
Російська окупація загрожує не лише людям і будівлям, а й самим джерелам пам’яті. Донецька ОДА повідомляє, що українські музейники не мають доступу до низки колекцій, які залишилися на окупованій території; після окупації Маріуполя з міських музеїв були вивезені цінні експонати, серед яких роботи Архипа Куїнджі та Івана Айвазовського, археологічні й етнографічні предмети. Частина архівних фондів області так само залишається недоступною. У цьому сенсі архівна робота сьогодні — не лише наукова діяльність: це форма захисту культурного суверенітету України.
Війна радикально змінила й демографічну реальність Донеччини. За останніми знайденими офіційними даними Донецької ОДА, оприлюдненими 22 липня 2026 року, на підконтрольній українській владі території області залишалося близько 124,5 тисячі жителів; приблизно 13 тисяч проживали у 19 громадах, території яких були віднесені до зон активних бойових дій. Лише від початку липня 2026 року майже 7,8 тисячі людей евакуювалися або самостійно залишили область. Ці цифри не можна порівнювати напряму з довоєнною чисельністю всієї області — вони стосуються лише підконтрольної Україні території й конкретної дати, — але вони показують масштаб демографічного зламу, спричиненого війною.
І все ж Донеччина не зводиться до втрат. Її історія — це також історія людей, які вивозять музейні предмети й архіви, рятують дітей і літніх людей, викладають у релокованих університетах, відновлюють громади в евакуації, воюють у Силах оборони, документують злочини, говорять українською, бережуть родинні фото й ключі від будинків, до яких мріють повернутися.
Незалежність для Донеччини сьогодні має буквальний сенс: право називати свої міста їхніми іменами, пам’ятати власну історію, зберігати могили своїх предків, говорити своєю мовою, обирати свою державу — і повертатися додому.
Донеччина не є периферією української історії. Вона — одна з територій, де ця історія відбувалася з надзвичайною інтенсивністю.
Тут степ перетворювався на промисловий край. Тут українське село пережило колективізацію і Голодомор. Тут шахтарі виходили проти радянської системи. Тут у грудні 1991 року понад чотири п’ятих учасників референдуму сказали незалежності України «так». Тут народжувалися й творили митці, правозахисники, науковці, робітники та вчителі; українська, грецька та інші культурні традиції формували складну тканину місцевого життя.
І саме тут Росія від 2014 року особливо жорстоко намагається довести протилежне — знищуючи міста, викрадаючи музейні цінності, закриваючи доступ до архівних фондів, змінюючи топонімію та змушуючи людей залишати домівки. Те, що частина документів про Донеччину сьогодні недоступна українським архівістам через окупацію, саме по собі вже є історичним свідченням цієї війни.
Донеччина — це не лише територія на карті України. Це мільйони людських історій, записаних у метричних книгах і трудових посвідченнях, листах і фотографіях, заводських звітах і родинних альбомах, бюлетенях 1991 року і щоденниках війни. Незалежність означає право цих історій залишатися українськими — без заборони, без переписування, без чужого дозволу.
У грудні 1991-го Донеччина зробила свій вибір документально: 83,90% — за Незалежність України. У ХХІ столітті цей вибір доводиться захищати зброєю, волонтерством, евакуацією, культурою — і архівом.
Бо зберегти документ — означає зберегти доказ. Зберегти фотографію — означає повернути обличчя людині й місту. Зберегти назву — означає не дозволити стерти місце з пам’яті. А зберегти пам’ять про Донеччину — означає зберегти частину самої України.